Я люблю заходити до храму, прямувати туди й бачити інших жінок, які саме цього дня й цієї години вирішили на якийсь час залишити світські турботи та служити в Домі Господа. Але для мене в цьому є щось більше.

Концепція «сестринського зміцнення»

Нещодавно ми з чоловіком демонтували душову кабіну, яка протікала, і виявили, що дерев’яні конструкції під нею прогнили й почали руйнуватися. Окрім жаху від думки про те, що весь цей час ховалося за нашими стінами, я ще й не могла зрозуміти, як наш майстер збирається все це виправити. Здавалося, неможливо замінити всі пошкоджені дошки, не розібравши саму стіну.

Через кілька днів я помітила, що деякі пошкоджені дошки замінили, але не всі. Я запитала майстра про це, і він пояснив мені принцип, який у будівництві англійською називають sistering: пошкоджену дошку зміцнюють, прикріплюючи до неї нову, міцну дошку.

Він показав мені, як до слабкої старої деревини прикріпили свіжі, міцні дошки. Завдяки цьому пошкоджена конструкція стає сильнішою і може витримувати більше, ніж могла б сама.

Саме так я почуваюся в храмовій кімнаті для переодягання.

Іноді я приходжу туди, відчуваючи слабкість, а іноді — силу. Кожна жінка, яку я зустрічаю, перебуває на своєму життєвому етапі, долає власні труднощі та шукає відповіді на свої запитання.

Але в храмовій кімнаті для переодягання ми немов з’єднуємося одна з одною, зміцнюючи одна одну, коли збираємо наших сестер по обидва боки завіси.

У цій кімнаті інші підтримували мене, коли я ридала через важке випробування. Незнайома жінка допомогла мені, коли раптом зламалася блискавка на моїй білій сукні. А я сама могла стати опорою для сестри, яка вперше за багато років повернулася до храму.

Що змінюється в кімнаті для переодягання

У кожної з нас бувають дні, коли здається, що наша праця не має значення, що наш внесок не потрібен або що ніхто нас не потребує.

Але в храмовій кімнаті для переодягання все це змінюється.

Ми залишаємо світські турботи поза стінами храму й разом працюємо для Бога.

«О, як же ми потребуємо одна одної»,¹ — якось сказала сестра Марджорі П. Хінклі.

Коли я заходжу до храмової кімнати для переодягання, то відчуваю себе частиною великого війська жінок.

Жодна з нас не схожа на іншу, але ми — сестри.

Жодна з нас не самотня, бо ми разом виконуємо доручення Господа.

І жодній із нас не потрібно боятися, бо серед нас є ангели.

У храмовій кімнаті для переодягання.

Джерело: ldsliving.com

1. Glimpses into the Life and Heart of Marjorie Pay Hinckley, ed. Virginia H. Pearce (Deseret Book, 1999), 254–55.

The post Несподівана сила в храмовій кімнаті для переодягання appeared first on MoreFaith.org.ua.

Щоб пояснити цю думку, старійшина Керон зворушливо переказав історію Марії та Марти з Нового Завіту.

«Зазвичай цю історію розповідають так: Марта була поглинута мирськими справами, тоді як Марія приділяла увагу Спасителю — святе протиставляється світському. Ісус хвалить ту, яка обрала святе. Але все було не зовсім так, — каже старійшина Керон. — Марта також була зайнята священним служінням — служінням любові Месії, Якого вона запросила до свого дому».

В Євангелії від Луки, розділ 10 ми читаємо, що Марта «служила». Старійшина Керон пояснює, що грецьке слово, яке стоїть за поняттям «служити», — diakonia, і саме це слово в Новому Завіті означає служіння іншим.

«Отже, Лука не говорить, що Марта відволіклася від служіння через мирські справи. Він говорить, що її служіння розриває її на частини — і, можливо, вам знайоме це відчуття», — каже старійшина Керон.

Далі він звертає увагу ще на дві важливі деталі грецького тексту.

По-перше, в Євангелії від Луки (10:40) ми читаємо, що Марта була «заклопотана великим служінням». Слово, перекладене як «заклопотана», грецькою — perispao, що означає «тягнути в різні боки».

«Це не те, що Марта сама робить, — каже старійшина Керон. — Це те, що відбувається з нею».

По-друге, в Євангелії від Луки (10:41) Спаситель каже, що Марта «турбується». Корінь слова, перекладеного як «турбуватися», означає метушню, хвилювання або внутрішній безлад.

«Вона не просто зайнята багатьма справами. Усередині неї — сум’яття. Але все це вона робить заради Нього, — каже старійшина Керон. — Це історія про працьовиту ученицю».

Що ця історія означає для Святих останніх днів

Старійшина Керон каже, що розповідь про Марію та Марту покликана навчити нас того, як насправді виглядає любов до Бога.

«Запитайте себе, як виглядає любов до Бога всім серцем, могутністю, розумом і силою, і, думаю, багато хто з нас уявить себе за якоюсь справою: ми служимо, будуємо, навчаємо, організовуємо, засукавши рукави. Слова „могутність“ і „сила“ зовсім не звучать як відпочинок. Але Лука показує нам Марію як приклад того, що означає любити Бога: жінка сидить на підлозі й слухає», — каже він.

Після годин служіння Марта запитує:

«Господи, чи Тобі байдуже?»

(Євангеліє від Луки 10:40)

«У результаті вона починає сумніватися, чи Він її любить. Саме це трапляється, коли наше служіння починає конкурувати з нашим спілкуванням із Ним. Один зі способів подивитися на цю історію — Марта робить дуже багато для Ісуса, але недостатньо перебуває з Ним», — навчає старійшина Керон.

Апостол використовує протиставлення Марії та Марти, щоб навчити важливого принципу: так, нам потрібно служити, діяти й допомагати, «але робімо це після того, як знайдемо час сісти й зосередитися на словах Спасителя».

Далі апостол продовжує:

«Ми хочемо бути учнями, які роблять одне, що потрібне: сидять і слухають Ісуса. Пізнаючи Його, ми ясніше й вибірковіше бачитимемо, що Він хоче, аби ми робили і ким ставали.

А коли справа доходить до того, що нам робити і ким ставати, якщо ми знайшли час, створили простір і достатньо сповільнилися, щоб почути Спасителя, тоді наші дії та наше становлення будуть набагато менш метушливими й значно більше сповненими Його миру».

Повну духовну промову можна послухати на BYUtv.org.

Джерело: ldsliving.com

Схожі статті:

• 5 способів, за допомогою яких Господь допоможе вам пройти через наступне випробування

• Чого навчали пророки щодо тривожності?

The post Відчуваєте, що сил уже не вистачає? Нова промова старійшини Керона може бути саме тим, що вам зараз потрібно. appeared first on MoreFaith.org.ua.

Після семи років шлюбу ця звістка здавалася відповіддю на одну з їхніх давніх молитов. Для Даніеля все змінилося з найпершої миті. У своєму серці він уже став батьком.

Його плани, молитви й мрії відтепер були пов’язані з днем, коли він нарешті зможе взяти цю маленьку Божу дитину на руки. Візити до лікарів, обстеження та вся необхідна турбота стали частиною підготовки до появи малюка.

Одного дня вони разом пішли до храму з матір’ю його дружини, яка приїхала здалеку, щоб їх відвідати. У целестіальній кімнаті вони поділилися з нею радісною новиною. Це був момент, сповнений сліз і вдячності. Але через кілька тижнів усе змінилося: Даніель і його дружина пережили втрату дитини через викидень.

Батько також переживає горе

Для Даніеля ця втрата стала тяжким ударом. Він уже встиг полюбити цю дитину. Він уявляв їхнє майбутнє разом, будував плани й починав мріяти про життя з тим, кого ще навіть не встиг побачити.

Раптом усі ці мрії ніби обірвалися.

І хоча біль не зникав щодня, Даніель відчував, що мусить продовжувати жити. Йому потрібно було довіряти Богові, навіть коли він не розумів, чому це сталося.

Коли подружжя втрачає дитину, увага часто зосереджується на матері — передусім тому, що саме вона фізично переживає і вагітність, і втрату. Однак Даніель також переживав горе.

Він теж чекав на цю дитину. Він теж уявляв, яким буде життя з нею вдома, і так само полюбив її від тієї миті, коли дізнався про її існування. Різниця полягала лише в тому, що він часто просто не знав, як висловити те, що відчував.

Біль, який Даніель переживав мовчки

Певний час Даніель страждав наодинці з собою. Він відчував, що повинен залишатися сильним заради дружини й бути для неї опорою, поки вони обоє намагалися осмислити те, що сталося.

Але підтримувати когось у його болю не означає перестати відчувати власний.

У ті місяці Господь став його прихистком. Даніель не мав усіх відповідей, але міг продовжувати молитися. Він не розумів, чому це сталося, але міг і далі довіряти Ісусу Христу.

Як носій священства, він також відчував відповідальність зміцнювати свою сім’ю.

Однак цей досвід навчив його: мати віру — не означає вдавати, ніби тобі не боляче. Віра також означає звертатися до Спасителя саме тоді, коли в нас немає відповідей.

Довіряти Богові, коли не розумієш Його плану

Бувають часи, коли відповіді приходять не так, як ми очікуємо.

Євангелія Ісуса Христа не обіцяє, що ми зрозуміємо всі причини наших випробувань. Але вона навчає, що, проходячи крізь них, ми можемо стати ближчими до Спасителя.

Алма навчав, що Ісус Христос візьме на Себе «болі та недуги Свого народу» (Алма 7:11).

Після цієї втрати вчення набуло для Даніеля глибшого значення. Ісус Христос знає біль Своїх дітей і може бути поруч із нами навіть у тих переживаннях, які ми самі не здатні пояснити.

Це не змусило втрату зникнути й не полегшило скорботу. Але це допомогло йому рухатися вперед — день за днем.

Майже через рік прийшла ще одна новина

Минали місяці, і майже через рік після втрати Даніель та його дружина дізналися, що знову очікують дитину.

Цього разу радість супроводжувалася багатьма іншими почуттями. Була надія, але був і страх. Після всього пережитого вони вже знали, що не можуть контролювати все довкола.

Вони могли лише крок за кроком рухатися вперед і продовжувати покладатися на Господа. Через дев’ять місяців вони нарешті тримали на руках свого сина Конрадо. Для них це був незабутній, особливий момент.

Поява Конрадо не стерла пережите. Нове благословення не усуває автоматично попередній біль; обидва ці досвіди можуть назавжди залишитися частиною історії однієї родини.

Їхня перша дитина назавжди матиме місце в серцях Даніеля та його дружини.

Для батьків, які також пережили втрату

Даніель знає, що є й інші батьки, які пережили подібне і чий біль не завжди помічають.

Іноді навіть найближчі люди не знають, що сказати. А деякі батьки можуть відчувати, що мусять залишатися сильними й мовчати заради сім’ї. Але скорботі також потрібен простір.

Бог не забув тих, хто оплакує дитину, яку так і не зміг пригорнути в цьому житті. Деякі запитання можуть залишитися без відповіді. Біль може залишатися, а деякі молитви можуть здаватися непочутими.

Але відсутність усіх відповідей не означає, що Бога немає поруч. Якщо Даніель чогось і навчився, то того, що віра полягає не в розумінні кожної події, а в тому, щоб і далі наближатися до Ісуса Христа — навіть у невідомості.

Для батька, який переживає втрату, це може означати багато речей: молитися, ділитися своїми почуттями, дозволяти іншим бути поруч, піклуватися про дружину й водночас давати собі право оплакати втрату.

Продовжувати довіряти Господу — не означає забути втрачену дитину. Це означає навчитися жити з цією пам’яттю, продовжуючи рухатися вперед із вірою.

Історія Даніеля не намагається пояснити, чому трапляються такі випробування. Вона також не дає простих відповідей на біль, де їх просто не існує.

Але вона допомагає побачити, що Господь знає кожну сльозу, кожну молитву й ту любов, яку батько відчуває до своєї дитини ще до того, як вперше візьме її на руки.

Джерело: masfe.org

The post Біль, якого мало хто бачить: коли батько втрачає свою дитину appeared first on MoreFaith.org.ua.

Джеффрі С. Беднар, доцент кафедри менеджменту Університету Бригама Янга та молодший син старійшини Девіда А. Беднара, нещодавно виступив із проникливою духовною промовою в BYU на цю тему. Він поділився дуже особистими роздумами про рідкісне генетичне захворювання свого сина Семюела та про те, як це випробування допомогло його сім’ї стати ближчою до Ісуса Христа.

Тривале випробування Сема

Під час ультразвукового обстеження понад 14 років тому Джеффрі та його дружина Енн дізналися, що органи їхнього сина розвинулися таким чином, що це викликало серйозне занепокоєння.

Джеффрі важко переживав цю страшну новину й виливав своє серце в молитві. Він думав про учнів Христа, які під час бурі на Галілейському морі запитали Спасителя: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?»

«Я помітив, що ставлю подібне запитання: “Учителю, невже Тобі байдуже до мого сина?” — згадував Джеффрі. — Спаситель не усунув недуг мого сина, але в моєму розумі й серці з’явилося тихе й безпомилкове відчуття, яке просто сказало: “Джеффе, він також Мій син”».

Це духовне спонукання принесло йому нове відчуття миру, хоча певний страх і невизначеність усе ще залишалися.

Після народження сина Джеффрі аналізи, здавалося, показували, що його органи функціонують нормально.

«Із вдячністю в серцях ми назвали його Семюелом, що означає “Бог почув”, як нагадування про те, що Господь почув наші молитви й відповів на них», — сказав він.

Але майже через тиждень Енн помітила, що шкіра Сема набула синювато-сірого відтінку, і терміново повезла його до відділення невідкладної допомоги.

Зрештою Сему поставили діагноз — первинна циліарна дискінезія (PCD), генетичне захворювання, яке порушує здатність організму очищати дихальні шляхи від слизу та боротися з інфекціями.

Цей діагноз означає, що до кінця життя Семові необхідно кілька разів на день проходити процедури очищення дихальних шляхів.

«Більшість випробувань у моєму житті мали певну кінцеву точку, але раптом ми зіткнулися з бурею, яка, найімовірніше, ніколи не завершиться в земному житті, — сказав Джеффрі. — Поки ми боролися з усім цим у лікарні, глибоко в моєму серці оселилося запитання: “Як мені витерпіти до кінця випробування, якому немає кінця?”»

Як витримувати бурі, що тривають усе життя

Джеффрі розповів, що пошук відповіді на це глибоке духовне запитання спонукав його глибше вивчати Писання й частіше поклонятися в храмі.

Після детального вивчення вчення Христа він зрозумів, що «витерпіти до кінця» не завжди означає просто триматися, доки щось не завершиться.

«Я дедалі більше починаю цінувати інше значення слова “кінець” — як “результат, до якого ми прагнемо, або мета”, — сказав Джеффрі. — Наприклад, Джозеф Сміт навчав: “Щастя є метою й задумом нашого існування і стане його кінцевим результатом, якщо ми будемо йти шляхом, що веде до нього”.

У цьому висловлюванні “кінець” означає не завершення земного життя, а остаточний результат, підсумок або мету, до якої Бог допомагає нам прямувати протягом цього життя».

Джеффрі зрозумів, що на шляху до цієї мети ми не самотні. Витерпіти до кінця — це означає йти разом із Христом і ставати подібними до Нього:

«Якщо дивитися на це саме так, витерпіти до кінця означає дозволити стражданням, розчаруванням, невизначеності та душевному болю формувати нас як учнів, які думають і люблять так, як думає і любить Ісус Христос. І, на щастя, наш Спаситель — не просто кінцева точка цього шляху витривалості до кінця. Він активно бере участь у тому, щоб допомагати нам пройти через усі бурі земного життя».

Христос має силу змінити наші складні обставини, але Він не завжди втручається негайно. Цей проміжок дає нам можливість самим обирати, як ми будемо реагувати.

Ми можемо виявляти «малу віру»

Джеффрі знову звернувся до прикладу учнів на Галілейському морі. Коли Петро намагається йти по воді й починає тонути, Христос каже йому: «Маловірний, чому ти засумнівався?»

Цей вірш завжди здавався Джеффрі «дивним докором», адже Петро щойно виявив достатньо віри, щоб іти по воді. Але його погляд змінився, коли він побачив зв’язок з іншим уривком:

**«Як ми дізнаємося з Нового Завіту, тим, хто має “віру, як зерно гірчичне”, “нічого не буде неможливого”. Завдяки “малій вірі” Петра та силі Христа, яка її примножила, Петро справді щойно зробив неможливе. І коли їхні руки вже були надійно з’єднані, розповідь Матвія дає підстави припустити, що Ісус ішов разом із Петром стільки, скільки було потрібно, щоб повернутися до човна. І лише тоді, коли вони вже сіли в човен, вітер бурі вщух. …

У випадку Петра завжди пильний Спаситель дозволив йому годинами веслувати, перш ніж Сам підійшов до Петра, а потім ішов разом із ним крізь цю невпинну бурю».**

Джеффрі свідчив, що, як і Петро, ми можемо пройти крізь бурі, яким, здається, немає кінця, якщо:

1. продовжуємо веслувати;
2. наближаємося до Христа;
3. ідемо з Ним рука в руку.

Ці три кроки допомагають нам витерпіти до кінця незалежно від наших випробувань і зрештою стати більш подібними до Христа.

«Сьогодні я можу засвідчити вам, що ім’я Семюела ідеально йому підходить, — сказав Джеффрі. — І хоча його буря триває щодня, він постійно нагадує нам, що Бог справді чує молитви й відповідає на них, навіть якщо не так, як ми очікували чи сподівалися. …

Ці випробування без кінця — не наші вороги. Вони є одними з наших найкращих учителів, які допомагають формувати наш характер, щоб ми стали подібними до Христа».

Перегляньте повну духовну промову BYU, щоб дізнатися більше від Джеффрі С. Беднара.

Джерело: ldsliving.com

The post Як витримувати випробування, яким немає кінця appeared first on MoreFaith.org.ua.

Якщо ви коли-небудь ловили себе на думці: «Я маю бути щасливим зараз, то чому ж я відчуваю таку порожнечу?», ви далеко не самотні. Це один із найпоширеніших і найбільш заплутаних людських станів. Давайте поговоримо про це відверто.

Як насправді відчувається порожнеча

Психологи описують емоційну порожнечу як заціпеніння, відстороненість або хронічне відчуття нудьги, яке то з’являється, то зникає. Доктор Джоніс Вебб, ліцензований психолог, описує це як відчуття «порожнечі в животі або грудях, ніби всередині вас чогось не вистачає». Вона виділяє сім поширених ознак: відчуття спустошеності, заціпеніння, уникнення виглядати нужденним, сумніви щодо свого життєвого призначення, відчуття, ніби вам не вистачає чогось, що є в інших, хронічна самотність навіть у колі людей та відчуття своєї фундаментальної відмінності від усіх інших.

Останній пункт дуже сильно відгукується багатьом людям. Ви можете бути на вечірці, в оточенні друзів, сміятися разом з усіма, і при цьому відчувати себе абсолютно самотнім всередині.

Існує багато рівнів того, чому це відбувається. Іноді причини суто фізичні: нестача сну, вигорання або навіть недіагностовані проблеми зі щитовидною залозою можуть притупити ваші емоції. Іноді це депресія, яка не завжди виглядає як смуток. Часто вона виглядає як заціпеніння, ніби ви спостерігаєте за власним життям збоку. Іноді це наслідки токсичних стосунків або повільне накопичення стресу, якому нікуди вийти.

Але є ще один рівень, який варто дослідити і про який говорять не так часто.

Інший вид голоду

Ось у що я повірив, виходячи як з особистого досвіду, так і зі спостережень за тим, як близькі мені люди проходять через подібні періоди: іноді те, що ми називаємо «порожнечею», насправді є різновидом духовного голоду.

Не голод за релігією, правилами чи недільними зборами. Голод за чимось більшим, ніж щоденний список справ. Голод за відчуттям того, що наше життя означає щось більше, ніж наступне завдання, наступне досягнення, наступна розвага.

У багатьох релігійних традиціях існує тиха, але стійка ідея про те, що ми — це щось більше, ніж просто біологія та обставини. Що ми не просто тіла, які рухаються в часі, а щось більше, щось із вбудованою тугою за зв’язком із тим, що нас створило. Називайте це Богом, Божественним, Всесвітом, Джерелом. Будь-яким словом, яке вам відгукується.

Насправді це давня ідея, а не нова. У Новому Заповіті Ісус зустрічає біля криниці жінку, яка все життя намагалася наповнити те, що постійно висихало. Він каже їй:

«Кожен, хто п’є цю воду, буде прагнути знову; а хто нап’ється води, що Я дам йому, той не буде прагнути повік» (Від Івана 4:13-14).

Цей образ неспроста залишається в пам’яті людей вже дві тисячі років. Ми продовжуємо пити з колодязів, які залишають нас спраглими вже через годину: досягнення, схвалення, розваги, відволікання. І дивуємося, чому ми досі відчуваємо спрагу.

І якщо ця туга існує і не задовольняється, порожнеча може бути саме тим, як це відчувається.

Один молодий чоловік на ім’я Ділан описав своє життя у 25 років як «безперервні веселощі, але не щастя». Кожні вихідні він ходив у походи, був в оточенні друзів, робив усе, як мало б виглядати хороше життя. І все ж чогось не вистачало. Він не одразу зрозумів, у чому справа. Знадобилася тиха мить, старий гімн, зіграний на фортепіано, щось маленьке й несподіване, щоб він усвідомив, чим насправді було те почуття порожнечі: пусткою на тому місці, де раніше був певний зв’язок.

Над цим варто задуматися. Іноді рішення полягає не в тому, щоб робити більше. Воно полягає у відновленні зв’язку з тим, від чого ми тихо відійшли.

Пастка порівняння

Є ще одна річ, яку варто назвати відверто: велика частина порожнечі виникає через те, що ми постійно порівнюємо себе з усіма іншими і відчуваємо, що не дотягуємо.

Ми дивимося на будинки, стосунки, кар’єру та яскраві моменти життя інших людей і відчуваємо, що відстаємо в якійсь невидимій гонці. Старійшина Девід С. Бакстер одного разу чудово описав це: він сказав, що багато людей носять у собі «повторювані почуття постійної невідповідності» не тому, що вони ліниві або невдахи, а тому, що вони порівнюють своє цілісне, складне життя з чиїмось ретельно відредагованим.

Якщо ми забуваємо, що походимо від чогось більшого за нас самих, від чогось, що вже бачить нашу цінність, дуже легко потрапити в цю пастку відчуття, що ми ніколи не є достатньо хорошими. А це почуття недостатності має властивість повільно, роками, спустошувати людину так, що вона навіть не помічає цього.

Що насправді може допомогти

Якщо ви зараз перебуваєте в такому стані, ось кілька чесних, практичних відправних точок:

• Проявіть цікавість замість критики. Замість того, щоб засуджувати порожнечу, проявіть до неї цікавість. Про що вона намагається вам сказати? Іноді вона вказує на вигорання. Іноді на відсутність зв’язку з людьми. А іноді на глибшу роз’єднаність: з сенсом, з метою, з чимось більшим за вас самих.
• Відновіть зв’язок із чимось більшим, ніж ваш список справ. Це не обов’язково має виглядати релігійно. Це можуть бути тихі моменти на природі, щире ведення щоденника, медитація або навіть просто сидіння в тиші без екрану перед очима. Якщо молитва здається вам природною, навіть проста, неідеальна, це теж рахується. Мета — не вистава. Мета — зв’язок.
• Служіть іншим щиро. Це знову і знову зустрічається як у психології, так і в духовних вченнях: щось змінюється, коли ми перестаємо зосереджуватися виключно на собі. Не для того, щоб уникнути власних почуттів, а для того, щоб згадати, що ви є частиною чогось більшого, ніж ваші власні проблеми. Як сказав один церковний лідер: «Що більше ми відповідним чином служимо нашим ближнім, то більше сутності з’являється в наших душах». У цьому є справжня істина, незалежно від того, належите ви до якоїсь релігійної громади чи ні.
• Відмовтеся від гри в порівняння, хоча б на сьогодні. Ви не зобов’язані вимірювати власну цінність, порівнюючи себе з чужими досягненнями. Ви вже маєте внутрішню цінність. Крапка. Не через ваші здобутки, а через те, чим, або ким, ви є.
• Припустіть, що це може бути більше, ніж «просто етап». Якщо порожнеча не зникає тижнями чи місяцями, або якщо вона супроводжується повною втратою інтересу до речей, які вам раніше подобалися, варто звернутися до психотерапевта або лікаря. Порожнеча і депресія можуть бути дуже схожими, і немає нічого ганебного в тому, щоб отримати професійну підтримку.

Ви не зламані

Якщо є щось одне, що я хочу, аби ви запам’ятали, то це наступне: відчуття порожнечі не означає, що з вами щось не так. Це часто означає, що щось у вас вимагає уваги. Та частина вас, яка хоче більше зв’язку, більше сенсу, більше чогось справжнього.

У Біблії є запрошення, яке здається майже занадто простим, але чомусь завжди потрапляє саме туди, куди треба:

«Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас» (Від Матвія 11:28).

Не «спочатку полагодь себе». Не «зрозумій, що з тобою не так, перш ніж прийти». Просто прийди, такий, як ти є, втомлений, спустошений і невпевнений. Цей спокій пропонується незалежно від того, наскільки порожнім ви себе відчуваєте прямо зараз.

Ви були створені не просто для того, щоб існувати. У цього тихого болю є причина, і це не недолік. Можливо, це просто спосіб вашої душі сказати вам, що вона готова знову відчути себе цілісною.

Те відчуття порожнечі, яке ви не можете до ладу пояснити? Насправді воно може бути одним із найчесніших і найважливіших сигналів, які ви коли-небудь отримували.

The post Чому я відчуваю порожнечу, навіть коли все здається добре? appeared first on MoreFaith.org.ua.

Ця історія навчає важливого принципу: дуже часто одкровення приходить до нас тоді, коли ми просто живемо своїм життям. Так, ми чуємо голос Бога в тихі хвилини роздумів. Але нерідко Господь навчає нас у досконало підібрані моменти, яких ми зовсім не очікуємо. Життя — це класна кімната, і Бог знає, коли саме звернутися безпосередньо до одного зі Своїх дорогоцінних учнів.

У своїй книзі «Вчимося слухати» старійшина Ренлунд розповідає про час, коли він разом зі своєю дружиною Рут перебував у Камбоджі. Під час цього візиту Церква оголосила про значну пожертву на створення кардіологічної лікарні в Сіємреапі. У відповідь камбоджійські керівники організували для подружжя Ренлундів екскурсію територією королівського палацу та музеєм геноциду.

«Ми були в захваті від можливості відвідати територію палацу, але я з жахом думав про похід до музею геноциду», — пише старійшина Ренлунд.

Музей розташований на місці, де наприкінці 1970-х років відбувалися масові страти приблизно мільйона людей. Старійшина Ренлунд так описує свій досвід:

«У музеї жахіття того періоду історії Камбоджі були представлені надзвичайно виразно. Ми стояли біля споруди, зведеної як меморіал, у якій зберігалося понад вісім тисяч людських черепів. Це були останки людей, яких після катувань стратили за допомогою сільськогосподарських знарядь.

Стоячи там, я подумав: “Чи охоплює Спокута Ісуса Христа навіть це?”

Коли ця думка залишалася в моєму розумі, мене раптом наповнив потік розуміння. Ні тоді, ні зараз я не можу висловити його словами. Будь-яка спроба описати його не здатна повністю передати те, що я відчув.

Це було так, ніби я почув, як Господь сказав: “Я подбаю про це. Тобі не потрібно хвилюватися за цих людей. Я виправлю для них навіть ці жахливі злочини”.

Цей досвід сам по собі справляє величезне враження. Але він стає ще повчальнішим, коли ми усвідомлюємо, що до того моменту старійшина Ренлунд уже свідчив на генеральній конференції: «завдяки Спокуті Ісуса Христа всі наслідки несправедливості щодо нас будуть усунені, пом’якшені або полегшені».

Апостол уже знав цю божественну істину. Але того дня в музеї Господь навчив старійшину Ренлунда того самого принципу на, як він висловився, «іншому рівні».

«Розуміння, дане мені того дня, хоча я й не можу описати його словами, досі наповнює мене великою радістю та втіхою. Це спілкування через Духа дало мені нове усвідомлення глибини й широти Спокути Спасителя», — пише старійшина Ренлунд.

Я впевнений, що старійшина Ренлунд відчував Божий голос, коли сидів за своїм столом, вивчав Писання, розмірковував, а потім писав свій виступ для генеральної конференції. Але він також отримав більше одкровення на цю тему, перебуваючи у світі, живучи та служачи.

Схоже, що відвідування музею геноциду дало старійшині Ренлунду ще одну точку опори, яка допомогла йому глибше зрозуміти безмежність Спокути Спасителя.

Бог промовляє до Іллі в печері

Той самий принцип — що духовне спрямування приходить до нас у процесі життя — можна знайти в одному з найвідоміших уривків про одкровення.

У 1 Царів 19:11–12 Господь звертається до пророка Іллі:

«І ось, Господь проходив, а перед Господом був великий і сильний вітер, що роздирав гори та трощив скелі, але Господа не було у вітрі. А після вітру стався землетрус, але Господа не було в землетрусі.

А після землетрусу був вогонь, але Господа не було у вогні. А після вогню почувся тихий лагідний голос».

Ми часто використовуємо цей уривок, щоб навчати, що Господь промовляє «тихим лагідним голосом». Але не завжди обговорюємо, що саме відбувалося в житті Іллі в той момент.

Пророк був зневірений, оскільки величні чудеса не навернули до Господа царицю Єзавель та її жерців. Навпаки, ці чудеса розлютили її. Побоюючись за своє життя, Ілля втік у пустелю та сховався в печері.

Саме в цю мить глибокого відчаю Господь навчав Іллю того, як діє одкровення.

Подібно до старійшини Ренлунда, Ілля завдяки власному життєвому досвіду був підготовлений почути й зрозуміти духовні істини на глибшому рівні.

У моменти, коли воно нам потрібне

Одкровення часто приходить саме в ту мить, коли Господь знає, що воно нам потрібне.

Коли настає правильний час, «Господь Бог дає світло розумінню; бо Він говорить до людей відповідно до їхньої мови, відповідно до їхнього розуміння» (2 Нефій 31:3).

Ми можемо жити з упевненістю, що, коли намагаємося чинити правильно, Господь дасть нам те, чого ми потребуємо.

Розвиток такої довіри часто вимагає зміни нашого мислення, поки ми чекаємо на відповіді. Автор доктор Аарон Д. Франклін розповідає про практичний підхід, який використовує його дружина:

«Коли вона розмірковує, чи говорить Бог до неї щодо певної теми або питання, про яке вона молиться, замість того щоб запитувати себе: “Чи говорить Він?”, вона запевняє себе: “Він говорить”.

Проста перестановка кількох слів перетворює невпевненість на довіру».

Саме таку впевненість я хотів би закласти як основу, коли вперше навчаю про одкровення: Він говорить до нас і робить це у Свій досконалий час.

Джерело: ldsliving.com

The post Якби я міг використати лише одну історію, щоб навчати про одкровення, це була б саме вона. appeared first on MoreFaith.org.ua.

У такі моменти природно запитувати: як Ісус Христос може допомогти мені, коли я відчуваю тривогу?

Усе починається з розуміння того, що тривога може виникати через різні життєві обставини: хворобу, фінансові проблеми, сімейні конфлікти, невизначеність щодо роботи тощо.

Коли таке трапляється, євангелія нагадує нам, що ми не самотні перед обличчям цих труднощів.

Небесний Батько величніший за будь-яку проблему. Він досконало розуміє те, що нас турбує, і має силу допомогти нам пройти через складні часи.

Саме так Він може допомогти нам долати тривогу.

Тривога не означає, що нам бракує віри

Багато людей, які переживають тривогу, відчувають провину. Вони думають, що якби мали більше віри, то не відчували б страху, занепокоєння чи душевного болю.

Однак Писання показують, що учнівство Ісуса Христа не робить нас невразливими до важких емоцій.

Цар Йосафат був одним із тих, хто зіткнувся з випробуванням, здатним викликати сильну тривогу. Проте він став прикладом того, як зустрічати труднощі разом із Богом.

Він молився:

«Боже наш… Нема-бо в нас сили перед цією силою-силенною, що приходить на нас, і ми не знаємо, що зробимо, бо наші очі — на Тебе»
(2 Хронік 20:12).

У цьому моменті є важливий урок: навіть коли ми не знаємо, що робити, ми все одно можемо вирішити, куди спрямувати свій погляд.

Навіть Спаситель переживав моменти надзвичайно глибокого смутку.

У Гефсиманії Він сказав:

«Обгорнена сумом смертельним душа Моя»
(Матвій 26:38).

Він досконало знає емоційний біль, виснаження і страждання. Він зійшов нижче всього, і саме тому може досконало розуміти наші випробування.

Старійшина Джеффрі Р. Холланд навчав:

«Наскільки б ви, на вашу думку, не запізнилися, скільки б, як ви думаєте, нагод не втратили, скількох би помилок, як ви відчуваєте, не припустилися… я свідчу, що ви не зайшли далі тієї відстані, куди сягає божественна любов».

Ця любов також сягає тих, хто щодня бореться з тривогою.

Навчитися визначати, що саме на нас впливає

Іноді ми живемо з тривогою, навіть не зупиняючись, щоб по-справжньому замислитися над тим, що саме підживлює наш внутрішній неспокій.

Тривога може виникати через сімейні конфлікти, вимоги навчання, особисту невпевненість, фізичне виснаження, болісний досвід або надто високі очікування.

Апостол Павло, пишучи до филип’ян, визнавав, що існувала ситуація, яка впливала на громаду. Між деякими її членами була напруга, і він розумів, що цю проблему потрібно вирішити, перш ніж вони зможуть повною мірою відчути мир.

Так само часто перший крок на шляху до зцілення полягає в тому, щоб чесно визнати, що саме нас турбує.

Псалмоспівець Давид молився:

«Випробуй, Боже, мене,—і пізнай моє серце, досліди Ти мене,—і пізнай мої задуми»
(Псалми 139:23).

Іноді Божа допомога приходить тоді, коли ми зупиняємося і запитуємо себе:

Що саме мене турбує?

Який тягар я намагаюся нести?

Що перебуває поза моїм контролем, але я все одно намагаюся це вирішити?

Такі запитання можуть допомогти нам усвідомити, що багато наших турбот потрібно віддати в руки Господа.

Ісус Христос може допомогти нам нести наші тягарі

Одним із найсильніших наслідків тривоги є те, що вона може змусити нас повірити, ніби ми повинні вирішувати все самостійно.

Іноді нам здається, що прохання про допомогу — це ознака слабкості.

У результаті ми ізолюємо себе саме тоді, коли найбільше потребуємо підтримки.

Однак євангелія Ісуса Христа навчає, що Бог ніколи не задумував наше життя як шлях, який ми повинні пройти наодинці.

Він посилає на нашу дорогу людей, здатних бути поруч, підтримувати нас і нагадувати, що надія все ще є.

Павло говорив про «вірного співпрацівника», який допомагав іншим віруючим у їхніх труднощах.

Усім нам потрібні такі люди — ті, хто може йти поруч із нами в найскладніші моменти життя.

Президент Рассел М. Нельсон навчав:

«Господу подобаються зусилля, бо зусилля приносять винагороди, які інакше прийти не можуть».

Іноді таким зусиллям може стати пошук допомоги.

Розповісти комусь про свої почуття — це також крок, який вимагає мужності, смирення і довіри до того, що Бог може діяти через людей, яких Він посилає на наш шлях.

Молитва може стати найкращою допомогою

Апостол Павло залишив одне з найвідоміших запрошень до духовного миру:

«Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою»
(Филип’янам 4:6).

Цей уривок нагадує, що ми можемо прийти до Господа з усім, що носимо у своєму серці.

Ми можемо розповісти Йому про свої страхи.

Про свої думки.

Про тягарі, про які, можливо, ніколи не говорили нікому іншому.

Молитва здатна змінити наше бачення ситуації.

Часто обставини залишаються такими самими, але ми починаємо дивитися на них інакше.

Ісус Христос сказав:

«Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ»
(Іван 14:27).

Мир, який дає Ісус Христос, не залежить від того, чи зникнуть усі наші проблеми.

Він народжується з упевненості в тому, що Христос залишається поруч із нами, коли ми проходимо через труднощі.

Жодна буря не є сильнішою за Його здатність підтримати нас.

Звернення по професійну допомогу також може бути частиною Божого плану

Говорити про емоційне здоров’я досі складно для багатьох людей.

Особливо в релігійному середовищі іноді можна зустріти помилкову думку, що для подолання будь-яких емоційних труднощів достатньо просто більше молитися.

Однак Господь дав людям ресурси і знання, які можуть допомагати у процесі зцілення.

Звернення до психолога, психотерапевта чи психіатра не означає, що у вас менше віри.

Так само, як ми звернулися б по медичну допомогу в разі перелому, ми можемо шукати професійної підтримки, коли допомоги потребує наше емоційне здоров’я.

Іноді тривога перестає бути лише природною реакцією на складні життєві обставини.

Вона може почати суттєво впливати на якість життя, сон, особисті стосунки або здатність виконувати звичайні повсякденні справи.

У таких випадках спеціалізована допомога може стати благословенням у нашому житті.

Наше емоційне здоров’я важливе для Господа.

Він піклується про наше благополуччя і бажає, щоб ми вчилися дбати про свій розум, тіло і дух.

На завершення

Тривога — це реальний і складний людський досвід.

Але вона не є ознакою духовної невдачі.

І вона не свідчить про те, що Бог віддалився від нас.

Кожен із нас стикається з різними випробуваннями в цьому житті. І всім нам потрібно вчитися довіряти Спасителю, Який досконало розуміє нашу боротьбу.

Ісус Христос може допомогти нам зрозуміти, що саме нас турбує.

Він може навчити нас віддавати свої тягарі в Його руки.

Він може спрямувати нас до людей і ресурсів, які допоможуть нам на шляху до зцілення.

Тривога може змушувати нас почуватися маленькими і безсилими.

Однак євангелія нагадує нам, що ми маємо Небесного Батька, Який безмежно величніший за будь-яку проблему, і Спасителя, Який ніколи нас не залишає.

Він може досягнути того, до чого ми самі поки що не здатні дотягнутися.

Джерело: maisfe.org

Читайте також:

• Що означає мати мир?
• Що, якби нам ніколи й не було призначено тікати від життєвих бур?
• Знайти спокій, коли очікування не відповідають дійсності

The post Я страждаю від тривоги. Як Ісус Христос може мені допомогти? appeared first on MoreFaith.org.ua.

Я завжди думала, що таким чином Спаситель запевняв Своїх учнів, що, подібно до лілій і горобців, вони матимуть вдосталь — рівно стільки, щоб вижити з дня на день. Я часто повторювала цю фразу з сарказмом, відчуваючи, що це моя мантра режиму виживання.

Але згодом, із цікавості, я дослідила глибше значення слова sufficient («доволі», «достатній»).

Хоча воно походить від латинського терміна, що означає «відповідний», його англійський синонім enough («достатньо») походить від давньоанглійського кореня, який означає щось набагато щедріше.

Походження слова enough включає два основних елементи: префікс вказує на повноту, цілісність або єдність, а корінь означає «досягати, здобувати або отримувати».

Отже, певною мірою, це слово означає «досягти цілісності, повноти або єдності».

Яка велика різниця!

Тоді наше розуміння цього уривка з:

«Ви матимете рівно стільки, щоб протриматися до наступного дня»

перетворюється на:

«Кожен день вдосконалює вас. Кожен день є цілісним. Кожен день містить свою власну повноту».

І кожен день — з нашою свідомою посвятою — пов’язує нас усе міцніше в єдності та спілкуванні з незмінно щедрим Божеством.

Сьогодні я сприймаю це переосмислення так:

Ви можете бути водночас цілісними та перебувати в процесі вдосконалення.

Отже, коли немовля знову плаче від голоду, коли старша донька скиглить, бо я приготувала їй саме той обід, який вона просила, коли я перечіпляюся через собаку, що не відходить ні на крок, і намагаюся проковтнути холодну яєчню, бо нічого не їла цілий день і відчуваю, що ось-ось знепритомнію, — я повторюю цю фразу в своєму серці:

«Доволі для кожного дня».

І не просто «доволі для кожного дня його лиха» — його вимог, — а достатньо для моєї власної цілісності.

Це повноцінний, трансформаційний мікродосвід для вічної істоти.

Дні зливаються в один, але водночас вони складаються у щось більше. Мені подобаються ті проблиски, завдяки яким я бачу, куди я прямую і як далеко вже зайшла.

Мого життя мені достатньо — більше, ніж достатньо. Який це дар!

Джерело: ldsliving.com

Читайте також:

• Що означає мати мир?
• Що, якби нам ніколи й не було призначено тікати від життєвих бур?
• Знайти спокій, коли очікування не відповідають дійсності

The post Здається, що ви робите недостатньо? Ця втішлива деталь зі Святого Письма — саме для вас appeared first on MoreFaith.org.ua.

Однак, якщо ми не дотримуємося Його заповідей, ми ставимо себе в таке становище, коли не можемо відчувати Його любов і насолоджуватися нею.

Давайте уважно розглянемо деякі уривки з Писань.

Умови та наслідки

У 95-му розділі книги «Учення і Завіти» Господь наказує святим останніх днів будувати доми поклоніння, включаючи храм:

«Істинно кажу вам: Моя воля в тому, щоб ви побудували дім. Якщо ви будете дотримуватися Моїх заповідей, ви матимете силу побудувати його».

А тепер зверніть увагу на те, що йде далі:

«Якщо ви не будете дотримуватися Моїх заповідей, любов Батька не залишиться з вами, отже, ви ходитимете в темряві» (Учення і Завіти 95:11–12; виділення додано).

Давайте правильно розуміти, про що тут йдеться.

Це не означає, що якщо ми грішимо, Бог перестане нас любити. Навпаки, якщо ми вирішуємо не дотримуватися Його заповідей, ми ставимо себе в таке становище, коли не можемо відчувати Божу любов, насолоджуватися нею або переживати її.

Ми не здатні насолоджуватися миром і радістю, які приходять через вірність.

Аналогія із сонцем

Наведу таку аналогію.

Якби я стояв надворі біля свого дому ясного сонячного липневого дня, я б бачив яскраве сонячне світло, відчував би тепло і зрештою вирішив би повернутися до свого будинку з кондиціонером.

А що, якби великий товстий брезентовий мішок накрив мене з ніг до голови, коли б я стояв на своєму подвір’ї?

Я б точно не міг бачити денне світло і якби моє тіло було повністю покрите, я міг би не відчувати тепла, принаймні деякий час.

Я міг би вигукнути:

«Сьогодні немає сонця. Я його не бачу! І сьогодні немає тепла, бо я його не відчуваю».

Однак я б помилявся.

Те, що мої очі й тіло повністю закриті, не означає, що сонця і його тепла не існує. Швидше, я б поставив себе в таку ситуацію, у такі умови, де не міг би відчути ні того, ні іншого.

Що кажуть Писання про любов і заповіді

Те ж саме відбувається, коли ми грішимо і не каємося.

Якщо ми залишаємося у своїх гріхах, ми не зможемо насолоджуватися миром, світлом і теплом Божого Святого Духа так, як могли б.

У наступному ж розділі Іван Богослов пише:

«А що ми пізнали Його, пізнаємо це з того, коли заповіді Його додержуємо. Хто говорить: Пізнав я Його, але не додержує Його заповідей, той неправдомовець і немає в нім правди! А хто додержує слово Його, у тому Божа любов справді вдосконалилась [побачена, відчута і сприйнята з радістю]: Із того ми пізнаємо, що в Ньому пробуваємо» (1 Івана 2:3–5; виділення додано).

Приблизно через десять віршів Іван пише:

«Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської» (1 Івана 2:15; виділення додано).

Знову ж таки: якщо ми любимо світ і супутню йому світськість, ми не можемо відчувати Духа Господнього, а отже, не можемо відчувати любов Батька і Сина.

Вони не перестали любити нас, але ми перебуваємо не в тому духовному стані, щоб відчувати цю любов і радіти їй.

Іншими словами, існують умови, яким ми повинні відповідати, щоб бути в змозі прийняти Божу любов і знайти в ній радість, відчути Його схвалення і прийняття.

Ось ще кілька уривків з Писань про любов Батька і Сина:

«Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме і Отець Мій полюбить його» (Івана 14:23).

«Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете [залишатиметеся, продовжуватимете, триматиметеся]» (Івана 15:10).

«Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене. А хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець і Я полюблю Його і об’явлюсь йому Сам» (Івана 14:21).

Господь «любить тих, хто хоче, щоб Він був їхнім Богом» (1 Нефій 17:40).

Безмежна, досконала і тривала любов

«Не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду» (Дії 10:34–35).

Багато років тому Президент Рассел М. Нельсон навчав, що замість того, щоб говорити про Божу «безумовну любов» і продовжувати непорозуміння, було б мудріше говорити про любов Батька і Сина як про безмежну, досконалу і тривалу.

Наш Небесний Батько і наш благословенний Спаситель завжди любитимуть нас, незважаючи ні на що.

Було б мудро жити так, щоб ми могли відчути, впізнати та пережити цю любов і ту вічну радість, на яку вона вказує.

Коли ми робимо все можливе, щоб іти шляхом завітів, не відхиляючись на заборонені стежки, Бог, наш Батько, визнає і прийме наші найкращі зусилля.

Він часто посилатиме тихі прояви Своєї любові, щоб підняти, зміцнити та підбадьорити нас.

Сестра Крістін М. Ї з Генерального президентства Товариства допомоги навчала:

«Можливо, як і я, ви благали про допомогу, щоб не залишитися на самоті під час деяких найбільш емоційно, фізично та духовно складних періодів вашого життя. Ці напружені періоди зростання залишили на душі те, що я називаю “духовними розтяжками”.

Але я свідчу, що Він ніс мене і Він нестиме вас. Він на долонях Своїх вирізьбив вас (Ісая 49:16; 1 Нефій 21:16). Він був поруч, коли ви прагнули “бути праведними у темряві”. Він не покинув мене і Він не покине вас. І я завжди любитиму Його за це».

Джерело: ldsliving.com

Читайте також:

• Чому нам треба служити тим, кого ми ненавидимо
• Важливо те, наскільки сильно ви любите
• Старійшина Ренлунд пропонує три кроки, щоб відчути Божу любов

The post Чи є Божа любов «безумовною»? Чого вчать Писання про відчуття Його присутності appeared first on MoreFaith.org.ua.

Надто часто я дозволяла власним обмежувальним переконанням щодо самої себе формувати ту версію Бога, якій я поклонялася і тим самим обмежувати моє розуміння того, ким є Бог, як сильно Він мене любить і яку роль Він може відігравати в моєму житті. Багато в чому я усвідомила, що поклонялася фальшивому Богу — Богу, якого я створила у своєму розумі.

• Іноді я не відчувала себе абсолютно рівною чоловікам у Церкві, тому поклонялася Богу, який цінує чоловіків більше, ніж жінок.
• Коли я протягом 11 років перебувала в приходах для неодруженої молоді, я відчувала себе відчуженою і без своєї ролі в Церкві, тому поклонялася Богу, який цінує одружених людей більше, ніж самотніх.
• Коли мені здавалося, що мої покликання в Церкві не були престижними або мої таланти не використовувалися, я поклонялася Богу, який не бачить мого божественного потенціалу.
• Коли я припускала, що Бог розчаровується в мені, якщо я не дотримуюся заповідей і своїх завітів з абсолютною точністю, я поклонялася Богу транзакцій, який ретельно занотовує кожен мій хибний крок.
• Коли я відчувала, що на мої молитви немає відповіді і Бог не присутній у моєму житті, я поклонялася Богу, який відсторонений і не цікавиться мною.

Що Писання та провідники Церкви прояснюють про природу Бога

За іронією долі, цей далекий, упереджений Бог, якому я часто поклонялася, є прямою протилежністю тому Богу, в якого мене вчили вірити. Тож ким є Бог насправді і ким Він не є?

Хоча це масштабне питання, на яке існують десятки відповідей, я знайшла втіху в потужних вченнях президента Джеффрі Р. Холланда.

Стосовно того, ким Бог не є, президент Холланд сказав:

«Бог не мертвий і Він не є відсутнім землевласником. Бог не є байдужим, примхливим чи сварливим. Перш за все, Він не є якимось божественним суддею, який намагається підловити нас на помилці… Те, що так багато людей думають про Бога (якщо вони взагалі про Нього думають), мабуть, змушує Його плакати».

Щодо того, ким є Бог, він зазначив:

«Милосердя — Його місія, а любов — Його єдина праця».

Писання повторюють цю ж істину. В Алма 42:15 говориться, що Бог є «досконалим, справедливим Богом, а також і милосердним Богом». А 1 Івана 4:8 дає просту відповідь: «Бог є любов».

Як я змінила своє сприйняття Бога

Бог, якому я поклоняюся зараз, є більш люблячим, більш співчутливим і більш присутнім, ніж я коли-небудь могла уявити. Але ця зміна в моєму сприйнятті не відбулася за одну ніч.

Мій шлях до розуміння справжньої природи Бога, можливо, почався з цієї цитати, яку приписують Альберту Ейнштейну:

«Є лише два способи прожити своє життя. Перший — ніби чудес не існує. Другий — ніби все навколо є дивом».

Мені потрібно було почати вірити в Бога чудес, який, як сказав старійшина Патрік Керон у своєму виступі на генеральній конференції у квітні 2024 року, перебуває «у невпинному пошуку нас». Коли я дозволила собі глибше повірити в божественного, всезнаючого, вселюблячого Бога, мені стало набагато легше повірити у власну божественну ідентичність як дочки цього Творця.

Цей імпульс допоміг мені побачити більш люблячого Бога під час вивчення Писань і старанно шукати супроводу Святого Духа, щоб відкрити Його справжню природу. Я часто відвідувала храм і проводила час у целестіальній кімнаті, а також годинами вела щоденник пізно вночі, щоб поступово змінити своє сприйняття Бога з Того, Хто перебуває десь у хмарах, на Того, Хто йде поруч зі мною.

• Бог, якому я поклоняюся зараз, плаче, коли чоловіків і жінок налаштовують одне проти одного і бачить мій безмежний потенціал як Своєї доньки.
• Бог, якому я поклоняюся зараз, не рахує кожну мою провину, а охоче готується бути моїм захисником.
• Бог, якому я поклоняюся зараз, не зневажає мене, а м’яко спонукає ділитися своїми талантами і йти за своїми мріями.

День за днем я вчилася бути набагато щедрішою у своєму уявленні про те, ким Він є і яке бачення Він має щодо мого життя — і життів усіх нас.

Коли я відчуваю труднощі і ставлю все під сумнів, я обираю поклонятися Богу, який здатен витримати мої сумніви і ніжно оберігати прагнення мого серця. Чим швидше ми перестанемо поклонятися фальшивому Богу, тим швидше зможемо отримати безліч чудес, які наш справжній Небесний Батько вплітає в наше повсякденне життя.

Тож, якщо Бог, якому ви поклоняєтесь, має будь-яку іншу місію, окрім милосердя та любові, познайомтеся з Ним заново — і спостерігайте за чудесами, які відбудуться після цього.

Джерело: ldsliving.com

The post Як я перестала поклонятися фальшивому Богу appeared first on MoreFaith.org.ua.